Рецензія на гру Assassin's Creed Syndicate

Назва: Assassin's Creed Syndicate
Жанр: Action, Adventure
Розробник: Ubisoft Quebec у співпраці з Ubisoft Annecy, Bucharest, Kiev, Montreal, Montpellier, Shanghai, Singapore, Sofia, Toronto
Видавець: Ubisoft
Дата виходу: 20 листопада 2015
Платформи: РС / PS4 / Xbox One

Лондон, 1868 рік. Місто, як і вся Британська імперія, переживає промислову революцію: на кожному кроці працює якесь підприємство, цех або фабрика, а вулиці окутані чорним смогом від промислових вихлопів. Саме в цей час у місто прибувають близнюки Джейкоб та Іві Фрай − молоді члени братерства Асасинів, завдання яких − покласти кінець гніту ордена Тамплієрів, який безроздільно панує в столиці імперії.

Щорічний вихід Assassin's Creed уже давно перетворився в рутину. Серія, відверто, переживає довгостроковий застій, що, втім, не заважає їй щороку дивувати гравців чимось зовсім несподіваним, будь то прекрасно розкрита морська тематика в Assassin's Creed IV: Black Flag, можливість поглянути на споконвічне протистояння асасинів і тамплієрів з іншої сторони в Assassin's Creed Rogue або пробігтися надзвичайно гарним Парижем часів Французької революції в Assassin's Creed Unity.

На жаль, антураж робить набагато більше для підсумкового результату, аніж ігровий процес − і це жахливо стомлює. Торішня Assassin's Creed Unity була багато в чому проривною, за що й одержала високий бал: графічне виконання, робота з натовпом (тисячі людей на вулицях Парижа, і вся ця революційна атмосфера вдалася на славу), перенесення будівель у натуральному масштабі й навіть можливість присідати − усе це було в серії вперше, і все це дозволяло перестати звертати увагу на тисячі набридлих умовностей, однакові завдання й дурнуватий сюжет.

Assassin's Creed Syndicate доручили робити іншій студії. Хтось із утомлених шанувальників повірив у майбутній успіх, хтось − ні. Праві виявилися обидві сторони: нова гра дійсно робить деякі кроки вперед, але по великому рахунку це все ще топтання на одному місці.

Почнемо з хорошого − із антуражу. Лондон справді чудовий: він величезний, живий і скажено красиво виконаний. Будівлі знову перенесли в натуральному масштабі, тому гуляти по місту одне задоволення. Одні житлові райони з красивими, але старими будинками та пабами змінюють інші; за ними ідуть урядові квартали й особняки лордів, леді та інших серів; а найбільш значні, звісно ж, − райони промислові, чорні від кіптяви та диму, пронизані трубами, як голками, які щосили гримлять верстатами та заробляють країні надзвичайні капітали.

Вулиці повні народу, кожна людина одягнена відповідно до свого статусу та роду діяльності. Люди, щоправда, зовсім фальшиві й поводяться абсолютно неприродно: вони ніяк не реагують на поведінку гравця, іноді, щоправда, видають запізнілий лемент жаху, якщо перед ними когось убили. Втім, це не так важливо: декорації працюють як треба й з'являється відчуття, що місто живе своїм життям − ну й славно.

По ходу гри ми обов'язково зустрінемося з багатьма видними історичними діячами: розробники нагадують, що в цей час по вулицях Лондона ходили Чарльз Діккенс і Чарльз Дарвін, Карл Маркс і Олександр Белл та багато інших. У якийсь момент головні герої навіть познайомляться із самою королевою Вікторією, іменем якої й названа епоха розквіту та могутності Британської імперії.

Правда, цього разу чари спадають досить швидко, оголюючи купу проблем, які кочують із однієї частини в іншу. Технологічне виконання цього разу підкачало: гра вже не виглядає так мальовничо й заворожуюче, як виглядала Assassin's Creed Unity. Рішення зрозуміле: торішня гра дотепер не працює як треба на комп'ютерах, умудряючись гальмувати навіть на найдорожчих машинах. З іншого боку, Assassin's Creed Syndicate виглядає як Dishonored трирічної давнини, причому навіть по частині зовнішнього вигляду людей, анімації руху й усіляких текстур. При цьому, незважаючи на значне погіршення якості картинки, гра однаково досить посередньо оптимізована, хоча й без торішнього кошмару.

Я не даремно почав з технічних проблем, хоча зазвичай залишаю їх на кінець тексту: без красивої та технологічної картинки, яка створює 80% атмосфери, швидко починаєш звертати увагу на практично повну відсутність прогресу в серії. Значимих нововведень у грі аж два: гак, як у серії Batman Arkham, що значно спрощує переміщення по місту, і два ігрові персонажі, з можливістю перемикатися між ними.

Перше нововведення дійсно приємне: воно корисне і при пересуванні по гігантському Лондоні, і при виконанні завдань, відкриваючи купу нових тактичних можливостей. Друге − спірне. Незважаючи на те, що персонажі різняться за гендерною ознакою, різниці особливо не почуваєш: вони рухаються однаково, б'ються однаково, лазять по будівлях однаково. На папері значимі відмінності є в деяких уміннях, які відкриваються на пізніх рівнях прокачування, але на практиці без них легко можна обійтися й пройти завдання як душі завгодно. Основна відмінність, як би це смішно й очевидно не звучало, в одязі − персонажам можна купувати костюми з різними бонусами, на зразок додаткової броні, зменшення втрати від падіння, кращої влучності і так далі. Але все це візуальні відмінності, які ніяк не впливають на ігровий процес.

Ну а в цілому − це все той же Assassin's Creed, з усіма властивими йому безглуздям і умовностями, які не дозволяють грі вибратися із трясовини застою. За що не візьмися − скрізь проблеми.

Візьмемо сюжет і все, що з ним зв'язано. Він вдаліший за багато попередніх ігор серії, але не привносить у гру абсолютно нічого нового. Історія будується за принципом Assassin's Creed 2, якому вже п'ять років: герої потрапляють у велике місто, розкривають змову тамплієрів і стають супер-гранд-мега майстрами асасинів. По дорозі обов'язково знайомляться зі старими друзями родини − запеклими асасинами (у другій частині − дядько Маріо, тут – такий собі Генрі), відомими на увесь світ винахідниками, які лагодять нашим героям їх спорядження (у другій частині за це відповідав Леонардо Да Вінчі, тут − Олександр Белл).

Природно, нам усю гру треба вбивати тамплієрів і їх поплічників, а також шукати таємничі артефакти − частки Едему. Щоправда, герой другої частини, Еціо Аудиторе, справлявся поодинці. Тепер же ці обов'язки розділили між близнюками: Іві ганяється за артефактами, а Джейкоб організовує свою банду й б'є тамплієрських прихвоснів, захоплюючи вплив у місті.

Завдання абсолютно ідентичні тим, які були рік тому. І за рік до цього. І ще раніше. Все просто й сумно: прокрадися кудись, наздожени когось, убий цю дуже важливу шишку. Структура кожного завдання до того проста, банальна та докучлива, що плакати хочеться, а головне − уже через кілька годин гри вони всі до того набридають, що повертатися в гру не хочеться. Це ж стосується й побічних завдань. Скажімо, завдання Джейкоба по биттю тамплієрських прихвоснів полягає в банальному захопленні фортів з того ж Assassin's Creed Rogue.

Є в грі кілька зон, кожна з яких поділена на 6-9 районів. В кожному районі є так званий притулок тамплієрів, у кожному з яких своє завдання. Типів завдань чотири: убивство всіх тамплієрів, викрадення когось конкретного, звільнення дітей, які працюють у рабських умовах, і вбивство якогось важливого гопника, який зовні нічим не відрізняється від інших. Наприкінці вас чекає бій із головним бандитом району, який багато лається, має міцне здоров'я, але також нічим від інших не відрізняється.

І так щоразу, знову й знову, доти, поки в голові не виникає образ персонажа з іншої гри Ubisoft, який майже цитує Ейнштейна: «Я тобі говорив визначення божевілля? Робити те саме, очікуючи, що лайно зміниться». В Assassin's Creed «лайно» ніколи не міняється.

Може бойову систему нарешті змінили? НІ! Нам знову треба щосили втовкмачувати одну єдину кнопку, зрідка ухиляючись від ворожих атак. Начебто б усе геніальне − просте, і подібна схема працює в десятку сучасних ігор, але ні: саме в Assassin's Creed це все виглядає вкрай незграбно. Битися в грі не хочеться − це нудно. Благо, у дев'ятнадцятому столітті вже придумали револьвер, так що на випадок чого він першим іде в хід.

Відверто приємними цього разу вийшли тільки головні герої: близнюки Фрай дійсно є харизматичними й добре закарбовуються у пам’яті, але ще колоритнішим вийшов головний лиходій − Кроуфорд Старрік. Браво!

Незважаючи ні на що, думаю, шанувальникам серії заглянути в Assassin's Creed Syndicate варто: якщо вже вас за всі ці роки приголомшлива «стабільність» не зламала, то й ця гра прийде до душі. Іншим же, особливо тим, хто чекає, що серія нарешті виправиться, гру краще пропустити − вона того не варта.

P.S. Окремо хотілося б згадати ось цей напис на початку гри. Раніше розробники повідомляли, що гру робила багатонаціональна команда різних релігійних вірувань і переконань, що приголомшливим чином грало на руку атмосфері, враховуючи події, які відбуваються (епоха Хрестових походів, церковне мракобісся, розборки з Папою Римським − ух!). Тепер же заради безглуздого й дешевого популізму додали цей напис, який виглядає, відверто, недоречно.

Мінімальні системні вимоги:

• Операційна система: Windows 7 SP1, Windows 8/8.1 (тільки 64-бітні версії)
• Процесор: Intel Core i5-2400s @ 2,5 ГГц або AMD FX-6350 @ 3,9 ГГц
• Оперативна пам'ять: 6 ГБ
• Відеокарта: NVIDIA GeForce GTX 660 або AMD Radeon R9 270 (2 ГБ VRAM)

Рекомендовані системні вимоги:

• Операційна система: Windows 7 SP1, Windows 8/8.1 (тільки 64-бітні версії)
• Процесор: Intel Core i7-3770 @ 3,5 ГГц або AMD FX-8350 @ 4,0 ГГц або кращий
• Оперативна пам'ять: 8 ГБ
• Відеокарта: NVIDIA GeForce GTX 760 (4 ГБ VRAM) або AMD Radeon R9 280X (3 ГБ VRAM) або краща

Автор: Сергій Кривопустов
Переклад: Олесь Пахолок